«Упертюх і Дикунка» Ярини Сенчишин — це вишукане мереживо маленького постмодерного роману, де сюжет не розгортається лінійно, а мерехтить окремими фрагментами. Проза авторки нагадує сновидіння, у яких реальність розмивається, поступаючись місцем глибоким внутрішнім відчуттям. Це історія про те, як крізь туман невпевненості та зовнішніх викликів пробивається паросток людського «я», намагаючись знайти свою форму та голос у світі. У центрі оповіді — тонка гра характерів, що закладена вже у самій назві. Письменниця майстерно досліджує парадокс людської натури: нашу неймовірну крихкість перед ударами долі та водночас запеклу силу, що дозволяє триматися за власну ідентичність. Це роздуми про те, як важко і водночас важливо утвердити себе, не втративши здатності до емпатії та відкритості. Окрему увагу в романі приділено феномену людського співжиття. Сенчишин аналізує, як двоє автономних світів — Упертюх і Дикунка — намагаються співіснувати, не поглинаючи одне одного. Це проза про складні компроміси, про межі особистої свободи та про те, що справжня близькість можлива лише там, де є повага до інакшості іншого. Книга залишає по собі довгий посмак, запрошуючи читача до власної рефлексії над міцністю тих ниток, що зв’язують нас із близькими людьми.