There shouldn’t be this book at all. Because there shouldn’t have been this war at all. But on February 24, Ukraine woke up at dawn from the sounds of explosions, and a convoy of Russian militaryvehicles crashed our past life with their grousers. The war has become our new reality, and air alarms become our everyday life. Bucha and Irpin have ceased to be associated with forests, sanatoriums and children’s summer camps, with a hasteless life of the outskirts of the capital. Now, the very names of these cities are nailing with pain all those who have never even been there. But along with evil and pain, throughout the days of the war, in these frozen, frightened and bloodied cities, unprecedented heroism lived: soldiers, medical staff, rescuers, Territorial Defense fighters, citizens, everyone who helped, protected, rescued, and evacuated.

Цієї книги взагалі не мало бути. Бо цієї війни не мало бути.

Але 24 лютого Україна прокинулась вдосвіта від звуків вибухів і колони російської техніки чавили своїми гусеницями наше минуле життя. Війна стала нашою новою реальністю, повітряні тривоги — буденністю. Буча та Ірпінь перестали асоціюватись з лісом, санаторіями та дитячими таборами, з розміреним життям ередмість столиці. Тепер одні тільки назви цих міст прошивають болем навіть тих, хто ніколи в них не бував. Але поряд зі злом та болем, усі дні війни у цих змерзлих, наляканих та скривавлених містах жив небачений героїзм — військових, медиків, рятувальників, бійців тероборони, містян — всіх, хто допомагав, захищав, рятував, евакуйовував. Окупація та бої за Гостомель, Бучу та Ірпінь тривали близько місяця. Але, аби описати все, що сталося за цей місяць, знадобляться десятиліття, томи й робота багатьох людей. Це лише перший рядок в історії про велику трагедію та великий героїзм цих українських міст, лише невелика частина історій, які мають бути розказані.