Сирота для Гітлера.
Мама схилилась над моїм солом’яним ліжком. Я подивилася у її допитливі сіро-голубі очі, на її добре зморшкувате  обличчя.
-          Мамо,  - шепнула я, - можна мені трошки квашеної капусти, будь ласка?
Мати кивнула головою, повернулась та вийшла. Вона нахилила свою сиву голову, щоб не зачепити низькі одвірки єдиною кімнати нашої хатини. Через те, що я була хвора та страждала від розладу шлунку, мама постелила мені тут на підлозі поряд із своїм ліжком.
Я прислуховувалася до її швидких кроків, які віддалялися, і подумки слідувала за нею через кухню аж до прибудованої на вулиці кам’яної кладовки поряд із стайнею для кіз. Я могла уявити собі кожен її рух, бо не один раз я так справді ходила за мамою. Вона, мабуть, увійшла в кладовку без вікна, запалила свічку і обережно поставила її на камінь. Вона завжди боялася, щоб, бува, наша хатина, покрита соломою, не загорілася. Далі вона, мабуть,  підняла важкий камінь з верху бочки, забрала декілька дощок та зібрала запліснявілий верхній шар. А потім мама набрала цілу кружку хрусткої, прохолодної квашеної капусти, яку я допомагала їй приготовити ще восени.
Двері на кухню знову хлопнули, і я почула, як мати висунула шухляду, щоб взяти звідти виделку. У мене потекла слинка. Я не їла  два дні і раптово відчула сильний голод. Потім я почула голос батька:
-          Не потурай їй так сильно, Анно. Не обов’язково виконувати кожну її примху. Вона вже й так спричиняє нам достатньо проблем.
Вона лише дитина, батьку, – голос матері був тихим. – Минулого року вона щойно пішла до школи. Цілий день, поки я працювала, вона була такою терплячою. Їй потрібно щось з’їсти, щоб налагодилась робота шлунку. Знає Бог, що в нашій хаті нема нічого такого, чим можна розбалувати цю дитину, навіть тоді, коли вона хвора.