Книга присвячена глибокому й водночас дбайливому осмисленню впливу раннього травматичного досвіду на життя дорослої людини. Авторка досліджує, як дитячі переживання — нестача безпеки, любові, стабільної прив’язаності — формують внутрішні стратегії виживання, емоційні труднощі та відчуття хронічної втоми, самотності й «застрягання» у житті.

У першій частині книги увага зосереджена на створенні внутрішнього безпечного простору — необхідної умови для роботи з травмою. Образи «томленого супергероя» та потреби в опорі допомагають читачеві впізнати власні механізми перенапруження й поступово відновити контакт із надією та ресурсом.

Друга частина присвячена феномену небезпечної прив’язаності та синдрому глибокої залежності, що виникає у відповідь на ранню нестачу турботи. Авторка показує, як травма передається між поколіннями та впливає на здатність будувати стосунки й довіряти світу.

У третій частині розглядається історичний і соціальний контекст материнства — від традиційних моделей кінця ХІХ століття до сучасної культури звинувачення матерів. Цей аналіз допомагає побачити індивідуальну травму як частину ширших культурних і суспільних процесів.

Завершальна частина книги зосереджена на шляху до зцілення — формуванні внутрішньої опори, емоційній саморегуляції та поступовому переході від нескінченного «перекопування» болю до відновлення здатності жити, відчувати й піклуватися про себе. Образ «сам собі мама» стає ключовою метафорою дорослішання і внутрішньої інтеграції.