Центральна постать повісті Люції Фаулерової опиняється в епіцентрі низки родинних катастроф, кожна з яких видається позбавленою здорового глузду. Прагнучи розгадати таємницю цих трагедій, вона усвідомлює: будь-який рух у майбутнє заблокований, допоки вона не наважиться на болісну ревізію минулого. Перед нами розгортається не просто розповідь, а своєрідний текстовий альбом, де спогади розлітаються, наче друзки розбитого калейдоскопа, а близькі люди один за одним розчиняються в темряві. Зі сторінок цього життєпису зникає матір, яка не витримала тягаря догляду за хворою дитиною, та сестра, чиє рішення піти з життя виглядало як парадоксальний фінал абсолютного перенасичення буттям. Сама ж головна героїня балансує на межі небуття, намагаючись осягнути світ через біль та фізичне саморуйнування. Навіть Марена — давня язичницька богиня смерті, яку дівчина колись врятувала від обрядової загибелі, — тепер жахається її понівеченого тіла і намагається сховатися від своєї рятівниці, не бажаючи розділяти з нею цю добровільну деструкцію. У цьому всесвіті, де витончена поетичність прози межує з абсурдом, а сюрреалістичні галюцинації стають єдиним способом пізнання реальності, нерозривно сплітаються пристрасть і згасання. Попри похмуру атмосферу, текст сповнений іронії та відчайдушного прагнення через близькість зі смертю врешті-решт віднайти сенс у самому факті існування. Це історія про парадоксальну жагу до життя, яка ховається за маскою одержимості фіналом, і про те, як важливо пройти крізь власну темряву, щоб вийти на світло.