«Мій прапор запісяв котик» — це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упевненими териконами височіють: «Бо ми всігда так робили», «Бо ти ж дєвочка», «Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував», «Не жили харашо – не треба й починать». Цей текст — суцільна іронія й стьоб, сарказм на межі, здається іноді, здорового глузду. Особливо складно все в тих, хто «не такий», «самий умний» і взагалі «тяжко тобі буде жить з твоїм характєром». Це світ, де хворих дітей водять до волшебного дєда, який викатує яйцем, де дівчинку народжують, «щоб помощниця була» і старанно приховують непрезентабельні, на думку пильної громади, родинні таємниці (наприклад, чиєсь єврейське походження). Текст сповнений гумору (так, іноді — чорного), а іноді вражає трагізмом. У ньому немов мимохідь згадуються часи, коли за згадку, що ти їв нині хліб, заарештовували всю родину, а ті, хто вцілів, вибравшись із розстрільної ями, до кінця життя жили між реальністю й своїм внутрішнім ненастанним жахом, що «документи можуть бути погані». І ні, «Мій прапор…» не написано з інтенцією «зрозумійте ж нарешті Донбас». Власне «Мій прапор запісяв котик» — це всі ми, іноді по різні боки муру.