Анонсуємо подію цитатою з передмови Остапа Сливинського: «Навряд чи багато є на свiтi поезiї, яка так вiдважно з’єднує внутрiшнє й зовнiшнє, дочасне i понадчасове, як вiршi Марти Мохнацької; яка так легко повертає кут зору, про який iшлося на початку цього тексту. А водночас поезiї, яка так добре усвiдомлює i крихкiсть, i силу письма: стiльки всього мусило зiйтися в однiй точцi, аби та (той), чий голос ми чуємо у вiршi, мiг оповiсти нам iсторiю (ось стара жiнка, повернувшись у молодiсть, пройшла повз вусатого юнака — "i вже я не пишу цього вiрша”), але коли вже поетичний iнструмент у руцi, ним можна творити свiти».