Вискочи з двору, він побіг по вулиці, не думаючи, куди та навіщо біжить. У грудях клоктіало від Ланцюги, і він, промігши кілька кварталів, подався до міського парку. Там його бажання трощити вицвялося назовні, і він став пінати вистояні вздовж доріжок урни. Сміття вивалилося на траву та доріжки; але цього йому виявилося мало, і він із усіх сил пнув упаканою лавою. Одна з її дощок не витримала удару та, зламавшись наполами, обголилася білими гострими щіпками. Такий ось зламаний йому здавалася і власне життя. Дивлячись на свіжу тріску, Андрій відчув, що його бажання трощити, задовольнитьшись, погасло. Втомилося опустився він на сусідню лаву, зігнувшись по-стариківському та упершись підборіддям у стиснуті кулаки. Нездатність змінилася найповнішою байдужістю. Андрій навіть не вважав, чим займеться далі або як повернеться додому. Єдине, що ще хотілося: це розчинитися в просторі, зникнути назавжди. Але зникнути не вийшло: несподівано перед ним виник міліціонер, який вимагав: "Ваші документи, громадянин!"...